Я сиджу і дивлюся на вас, мої руки торкаються ваших повік невидимо, холодним подихом. Моя дитина має сині величезні очі, як глибока вода. Я при ній. Поки я їй потрібна, поки їй потрібна мати.

Я невидимо розлита над вершечками дерев нашого саду, я падаю в калюжі, коли дощ, я сиджу на рипучому стільці в їдальні, коли ви обідаєте і слухаю ваші розмови, посміхаюсь грою проміння в зламах кришталевих склянок.

Я так і залишилась важкою, неповороткою, не маючи часу схуднути і поки я тут, біля вас, з мене сочиться тепла кров, невидимо означуючи мої сліди, захистить мою дитину, навіть після того, як я зовсім піду.

Я відганяю від вас тих голодних і злих привидів, ті зелені великі черв'яки і золотисто-сині змії, які шукають шпарин у вікнах, яких вабить подих моїх дітей.

Коли я помирала... коли я помирала?.... давним-давно, коли я помирала, я думала – все минуло, все минуло і я вільна, я сама собі, але кричало моє немовля, шукаючи цицю, сльозами з його крихітних оченяток я повернулась сюди і лишилася з вами.....