Вільно чи невільно, але мені випала доля спростовувати існування двохтисячників. Що ж, продовжимо – як каже приказка, "назвався грибом – лізь в кошик".

На круглому столі "Покоління двотисячників – міф чи реальність", котрий провівся на цьогорічному семінарі творчої молоді в Ірпені я "досліджувала проблему" і доводила, що вище назване покоління – міф. Принаймні поки що.

В попередніх дослідженнях ми аналізували, що таке "покоління", доводили, що покоління кожного десятиліття, це така сама дурниця, як п’ятирічний план на заводі, і виявили, що в українській літературі були тільки літературні покоління 20-тих, 60-тих та 80-тих. По слідам великих соціальних зрушень. Покоління 90-ків, якого не дочекались – це просто поствісімдесятники, котрі дуже затягнулись в часі, до яких ми відносимо всіх любителів радянської ностальгії та легких наркотиків включаючи сюди і Жадана і Карпу і Дереша (мотиви любові до розвалу радянського союзу в "Поклонінні ящірці" звучать не менш сильно ніж в "Депеш моді").

Далі ми проаналізували всі ті "черепахи" на яких плаває міф про двотисячників, як то: відкинуті старі авторитети, відсутність потреби підтримки, зв'язаність Internetom і єдність в ньому, відкидання старих шаблонів написання, тощо. І спростували кожну з них. Не будемо повторюватися, в формулюванні кожної з цих тез вже закладена ідея її спростування.

Однак, здається, треба трошки продовжити і поглибити цю тему, задля того, щоб наші захисники і міфотворці зрозуміли, що вони співають про велетня, якого не було ніколи.
По-перше той подив, який викликають в старших митців вірші про есімеску та інша технічно-літературна дурниця. Шановні пів-метри, да-да, виник Internet, спілкування в чаті, дешеві мобільні телефони – вони щось змінили, так. Але ж не став Марк Твен писати кардинально по-іншому і не став кричати, що він перетворився в нове покоління, бо віднині друкує свої твори на друкарській машинці. Так само як радіо породило радіоп'єсу а не "радіо покоління".

Можна відслідковувати тенденцію, казати. Да. Талановита молодь, помічена і похвалена а потім покинута старшими, рветься сама до слави, почестей і визнання. Вони використали сітку, кожен з них гуртувався з собі подібними, і як гриби росли по всій Україні літоб'єднання – кожне зі своїм сайтом. Потім з кожного такого збіговиська лишились дві-три яскраві особистості, котрі і сформували нове покоління. Але ж збіговиська продовжують творитись. Виникають нові літературні угруповання і сайти. Ніхто їх не шукає, не рекламує, тому вони поки "не світяться", але така ситуація минуща і що ж – через чотири роки почнемо видобувати по крихтах "покоління дві-десятників"?

Так наша інтелігенція, митці і критика ходитимуть по колу, вічно падаючи в одну яму, намагаючись зліпити з глини дитинку і оживити її, замість того, щоб чекати природного народження. Ну для чого сучасну ще не створену літератури згрібати в одну комору, підганяти людей під одні стандарти, чавити на них, вчавлювати у форму, щоб були всі однакові, щоб мали "спільні риси", щоб писали "так, як модно"? Для чого уподібнювати Галю Ткачук до Богдана Горобчука? Для чого нав’язувати людям – "ви покоління"? Чому не лишити їх дикими квітками – ростіть, і побачимо що з того вийде? Може це така біда наша – поки не начепимо бирки – ніякого задоволення.


Захарченко Олена